Римма Зюбіна: «У кожного з нас є тільки один дубль на життя»

— А що для тебе, Риммо, означає бути авторкою свого життя?

Почну здалеку. Я обрала хоч і найулюбленішу, але й найзалежнішу професію у світі. Коли прийшла працювати, вирішила, що підкорюватимуся всьому — бо дуже хотіла відбутися. Я дозволяла щодо себе те, що зараз назвали б приниженням, ейджизмом чи навіть професійним насильством, тому що була дуже слухняною актрисою. Скажуть «вправо», «вліво», «мовчати», «стояти», «терпіти» — і я все робила. У мене в деяких проєктах були нічні репетиції, репетиції під дощем, у холод, у неопалюваних приміщеннях. У професії я терпіла абсолютно все.

Але не в житті. Пам’ятаю, як під час якогось конфлікту мені сказали: «Як у тобі це вміщається? В акторстві ти мовчиш і терпиш, а тут реагуєш на кожне слово!». І я відповіла: «Бо там моя робота, а це — моє життя».

Так, у професії все залежить від того, чи є мода на твою фактуру, наскільки активно розвивається в країні кіно або театр, чи беруть у твоєму театрі пʼєсу, де є роль для тебе, чи ти схудла, чи поправилася, молода чи вже зріла — ти залежиш від усього. А щодо життя в мене абсолютно протилежний погляд. Тут я сама режисерка: сама затверджую себе на цьому кастингу або не затверджую. І відповідаю за те, як змонтоване моє життя. 

Я завжди кажу людям: у тебе тільки один дубль на життя. У кіно ми можемо перезняти: машина загула, дитина пройшла, хтось закричав — ми приберемо зайве, візьмемо інший ракурс. А у власному житті в тебе лише цей один дубль. Звісно, є доля, є непередбачені обставини, яких ти змінити не можеш. Ти не можеш вийти проти буревію і встояти. Але проти вітру вийти можна. І варто виходити.

До речі, в кіно й театрі я теж уже не так терплю. Кажу, що скоро потраплю в чорні списки, бо ставлю забагато питань. Ось буквально вчора почала розпитувати сценариста: у нас героїня з Криму — а вона зараз приїжджає сюди, це як? Чим вона чотири роки займалася? Це ж історія 2013 року — таку можна було б знімати тоді, але аж ніяк не сьогодні. Умовний японець, наприклад, захоче побачити, що відбувалося в Україні, — із чого він зможе це зрозуміти? От він дивиться наше кіно, а там навіть у масовці немає жодної людини у військовій формі. Хіба це нормально?

— Ти можеш пригадати момент, коли вперше відчула себе по-справжньому суб’єктною — тією, яка вирішує, а не тією, за яку вирішують?

Це Євромайдан, 2013–2014 роки. Пам’ятаю, як готувалася йти в ніч на Майдан, і мені приходить повідомлення з незнайомого номера: «Пані Риммо, я викладачка театрального інституту. Ви така впливова жінка, допоможіть нашим студентам — їх забрали, кажуть, вони десь у СІЗО». Їм по вісімнадцять років, їм шиють статтю 294 (відповідальність за організацію масових заворушень, активну участь у них, із наслідками, що призвели до загибелі людей, — ред.). Вона загрожує п’ятнадцятьма роками ув’язнення. І деякі викладачі, їхні майстри, відмовилися бути навіть поручителями. Тоді я зібралася й поїхала їх шукати.

Мене почали запрошувати на ефіри й, окрім актриси, стали називати громадською діячкою. Це був складний і виснажливий час, ми спали не роздягаючись. Якось прийшла додому втомлена, впала на диван і вирішила, що саме сьогодні нікуди не піду: під СІЗО завжди бувало багато людей, моєї відсутності ніхто не помітить. І тут знову отримую повідомлення з незнайомого номера: «Пані Риммо, ви будете сьогодні під СІЗО? Без вас так страшно». Я встала, сіла за кермо й поїхала.

Так відбувся справжній перезапуск мене — вже не лише як актриси, а як громадянки. Коли я їздила країною, мене зупиняли на вулиці не для того, щоб подякувати за якусь дурнувату комедію, а щоб сказати: «Дякуємо за вашу позицію». Для мене це важливо.

Мені нещодавно під час інтерв’ю розповіли: «Знаєте, про вас у Молодому театрі досі кажуть, що ви така прямолінійна». Я відповіла: «Це називається “принциповість”». Тепер усі перелякалися й перейшли на українську мову. А до 2022 року в театрі було тринадцять російських авторів, яким переказували авторські відрахування в росію! Один наш актор, темношкірий українець з Криму Вітя Стороженко, за місяць до великої війни встав і запитав: чому в нашому театрі стільки російськомовних авторів? Усі зашикали на нього й закрили тему. А Вітя з перших днів пішов добровольцем на фронт.

— Дякую тобі за ці наочні приклади: вони добре ілюструють те, в чому багато хто перебував, заплющуючи очі на дійсність. Цінності нашої Фундації — гідність, любов і відповідальність. Якщо взяти ці три слова, яке з них тобі найближче й чому?

Усі важливі. Любов — бо ми все робимо з любов’ю або заради любові. Принаймні так має бути. За любов’ю йде відповідальність: навіть у шлюбі є ці суворі слова — «і в горі, і в радості». І буває так, що на гормональному фоні тендітна дівчина набирає сто кілограмів. Але ти ж любиш людину! Або в чоловіка починається смертельна хвороба, і ти не йдеш від нього, бо є любов, яка породжує відповідальність. А гідність дає тобі змогу бути людиною. Це потужні слова, взаємно пов’язані одне з одним.

Але якби штучний інтелект проаналізував мої інтерв’ю, слово «відповідальність» траплялося б найчастіше. Тож, якби не було любові, я обрала б відповідальність. Але любов є — і я вагаюся.

— Ми зараз часто говоримо, що перебуваємо в сегменті виживання, і в цих словах є певна приреченість. Тому ще ми кажемо, що нам важливо прогресувати. А що для тебе означає розвиток попри все?

Мені здається, я відкрила в собі щось таке, про що ніколи не здогадувалася: скільки в мені терпіння. Я втомлююся не від безсонних ночей. Мене не це розбиває чи розчавлює. Мене розчавлює, коли я відкриваю новини, коли читаю повідомлення Іри Плехової: «Все, мій дім згорів». Я з 2014 року ходжу по своїй квартирі й думаю: все це може зникнути в один момент. Коли їздила на Донбас, я це бачила.

І тут у мене спрацьовує ефект кардіограми. Раніше мені потрібен був цілий день, щоб прийти до тями, а зараз вистачає кількох годин. Спочатку я просто заклякаю, і мені навіть страшно, що я перестаю відчувати. А потім у мене йде сплеск вгору — щоб діяти на зло всім ворогам.

Я кажу людям: вам треба жити і за ту людину, якої не стало. І треба усвідомити, що ви горюєте за такою прекрасною людиною, яка з’явилася у вашому житті — а могла й не з’явитися. Ви могли вийти заміж за людину, яка потім стала б якщо не ворогом, то вашою бідою.

І ще я думаю, що про мою країну мають складати пісні й знімати фільми — не про жаль, а про гідність. Разом з нашим Українським домом ми робили в Данії проєкт, який називався «Голоси гідності». Коли я буваю в Європі, дивлюся на всіх цих красивих панянок і думаю: а чи виглядали б вони так само, пройшовши стільки років випробувань? Мені казали: «Ну, треба було капітулювати, тоді б і міста збереглися. Так само було в Другу світову — дивись, скільки пам’яток архітектури вціліло». За кілька днів до війни я їхала Києвом, дивилася на вулицю Хмельницького, на Хрещатик — і міркувала: невже комусь спаде на думку зруйнувати ці будинки? Спало вже…

— Що допомагає тобі особисто триматися зараз, бути собою, робити важливі речі — тоді, коли здається, що за нас усе вирішують обставини?

Мені допомагають творчі плани — вони розписані аж до вересня 2027 року: гастрольна діяльність, зйомки. Я зараз роблю те, чого не робила раніше. Спланувала відпустку так, щоб об’їхати та обійняти тих людей, яких, можливо, більше ніколи не побачу. Відчуваю небезпеку над головою: їжджу в потягах, які зупиняються, бо над ними летять ракети.

Я терпіти не можу, коли лише над труною говорять хороші слова про людину, якої більше немає. Колись у дитинстві в Ужгороді в мене був знайомий дядько, алкоголік. Я його таким і знала — і тільки на його похороні почула, що він і чудовий сім’янин, і хороший товариш, і незамінний працівник. Я хочу встигнути — сказати важливі слова тоді, коли ми всі живі.

І якщо в театрі моя професія — це гра, то в житті для мене максимально важливо, щоб людина була без жодної фальші, без масок, без ігор. 

— Наш відеоманіфест, який ви озвучували разом з Ахтемом Сеїтаблаєвим, закінчується так: «Сміливі мріяти, спроможні діяти». Закінчи, будь ласка, фразу: «Смілива мріяти, спроможна діяти — це про мене, коли я…»

Коли я наважуюся.

— Під час озвучування тексту відеоманіфесту Множини чи було щось, що зачепило тебе більше, ніж усе інше?

Пам’ятаю важливу фразу: «Досвід України не лише про втрати». Це про розвиток попри все. Перший поштовх, можливо, стався ще під час коронавірусу, коли люди раптом почали займатися справами, якими раніше не займалися. Тепер це зовсім інші виклики, і зараз все залежить від того, як ми діємо.

Я думаю про те, як у період Масарика (перший президент Чехословаччини (1918–1935) — ред.), коли Закарпаття увійшло до складу Чехословаччини, пролунала знаменита формула: «Ми спочатку дамо їм освіту, а потім автономію». Без освіти неможливо. Можна ходити на гурток малювання, але, не знаючи, хто був до тебе — які художники, які школи, стилі, — усе життя залишишся аматором. Як в Андруховича гарно перекладено в «Гамлеті», коли до Ельсінора приїздять актори: «Аматори! Жалюгідні аматори!». І от ми знову приходимо до авторства: треба брати життя у свої руки й писати власний сценарій. Не чекати, не думати про те, чого немає. Попри все, зараз є багато можливостей об’єднуватися й діяти разом.

— Що б ти зробила прямо зараз, якби могла щось змінити в навколишній реальності?

Я б переписала освітні програми в школах, приділила б більше уваги розвитку духовності. Освіта без духовності небезпечна, ми знаємо багатьох злих геніїв. Людина має думати. А для цього потрібні освіта, виховання, духовність — оце найважливіше.

— Якби ти зараз отримала уявну, віртуальну трибуну й звернулася до України, про що був би твій виступ?