Художниця Яна Голуб’ятникова: «Ти можеш бути єдиною людиною, яка вірить у себе. І цього достатньо»
Відкриття Фундації Множина стало не лише офіційною презентацією організації, а й символічним актом народження її культурного простору. Під час виступів запрошені художник і художниця — Сергій Божко та Яна Голуб’ятникова — створювали візуал у реальному часі, реагуючи на слова, смисли та атмосферу презентації. Ідея полягала в тому, щоб поєднати подію з живим мистецьким процесом, де слова, думки, цінності й емоції матеріалізувалися у два різні образи — так само, як сама Множина об’єднує різні голоси й способи бачення.
Яна Голуб’ятникова, художниця з Херсона, створила образ вітрильників — маленьких, тендітних корабликів, що тримаються на воді. Для неї вони стали втіленням головної ідеї дня: людина є автором власного життя, навіть коли світ здається непередбачуваним і хитким, як морські хвилі.
Яна народилася в Херсоні, залишалася в місті попри обстріли й небезпеку, пережила окупацію, брала участь у поверненні картин херсонських художників із російського полону.
— Яно, ви зі своїм колегою слухали ті самі слова на відкритті Фундації Множина. Але створили зовсім різні роботи. Чи означає це, що реальність у всіх нас абсолютно різна?
Усі малюють, наприклад, глечик чи яблуко, за тими самими пропорціями — але в кожного вийде свій глечик і своє яблуко. Це варто пам’ятати, коли розмовляєш із людиною і хочеш щось до неї донести: те, що я вкладаю в роботу, і те, як її зчитають інші, — різні речі. Тож так, реальність для кожного своя, і саме тому ми іноді не можемо домовитися.
— У той день, коли ви створювали візуальний образ події, що саме ви робили — фіксували те, що відбувалося, чи власні відчуття?
Гадаю, і перше, і друге. Я спочатку зрозуміла, а потім відчула суть заходу, те, для чого ви створюєте Фундацію: щоб людина усвідомила себе автором свого життя, адже переважна більшість усього, що відбувається в житті, залежить від неї самої. Найбільший відсоток інформації ми сприймаємо очима, і коли до слів та емоцій додається ілюстрація, складається повна картина. Із часом слова забудуться, емоції притупляться, а візуальна інтерпретація залишиться в пам’яті.
— На старті нашого знайомства ви казали, що почувалися некомфортно: ніколи не створювали ілюстрацію події наживо і взагалі не уявляли, як це буде. І все одно взялися. Чому?
Для мене було важливо здійснити прорив щодо власного страху. Я ніколи не працювала на публіку — мала досвід хіба одного-двох майстер-класів, куди приходило максимум 20 людей, і то було некомфортно, бо я звикла працювати наодинці й занурюватись у медитативний стан. А тут було так багато людей, що спочатку я перебувала в шоці й ступорі. Але розуміла: це важливий досвід, тож треба розірвати ланцюги свого страху. Я знала, за яким покликанням іде Фундація, читала її стратегію та аналізувала, що відчуваю, що відгукується. Ці думки кілька днів викристалізовувалися в образи — я довго не могла обрати напрям. Зрештою до емоцій підключилися розум та інтуїція, адже в художній роботі людина не може керуватися чимось одним. Так з’явився вітрильник на воді: динаміка вітрильника — це про силу, яка проривається крізь страх, зокрема мій власний.
— Що для вас було найскладнішим у форматі ілюстрації дня?
Страх відтворити не те, що хотіла й відчувала. Це ніби зв’язує тебе мотузками: робиш усе, наче уві сні, скута, як людина, що оніміла й не може нічого сказати, хоч дуже хоче. Коли ти вільна, у своєму середовищі — усе інакше. Я боялася не передати того, що дійсно відчуваю, адже кожен сприймає реальність по-своєму, ми про це щойно говорили. І якщо я ще й припущуся помилок, то не доведу людей туди, куди потрібно. Я відчувала себе водійкою автобуса, яка має довезти всіх у залі до тих почуттів і думок, які переживала сама.
— А чому саме вітрильники стали головним образом того дня?
У всі віки життя було непередбачуваним і лячним. Світ великий, і нам у ньому часто важко й страшно. Але ми частина цього світу, як ті маленькі вітрильники: тримаємось, попри все, і рухаємось у потрібному напрямку. Кожен із нас може і має усвідомити це й спрямувати свій маленький, тоненький, крихкий вітрильник до мети. Так, порівняно з масою води він іноді виглядає навіть смішно, але ти можеш надати йому динаміки, докласти зусиль, навчитися керувати ним вправніше.
Я й сама іноді відчуваю себе тим вітрильником з обвислими вітрилами, який ледве тримається на воді. Але я була захоплена сюжетом. І зараз часто згадую цю картину: вітрильників там багато, як і нас, людей. Незрідка ми, як ті вітрильники з обвислими вітрилами, не маємо сил рухатись, але поряд є інші, що допомагають і підтримують, — і разом ми простуємо далі, навіть якщо берега ще не видно.
— Якщо одним реченням: про що ваші вітрильники?
Про віру в себе і у свою силу. А вірити треба навіть тоді, коли для цього немає жодних підстав.
— Ви родом із Херсона, зболеного й зраненого міста, пережили там багато важких моментів. Наскільки у вашому мистецтві відбивається особистий досвід? Іноді людина хоче від цього досвіду абстрагуватися, бо це виснажливо.
Я дуже раціональна й логічна людина, мені важливо все розуміти мозком. Для мене живопис — це радше філософське завдання: зрозуміти світ і віднайти мову, якою я зможу максимально точно говорити з людьми. Мені здається, навіть коли людина абстрагується, то лише тому, що не може перенести цього життя. Як творити, відвернувшись від реальності? Навіть якби я хотіла, у мене не вийшло б.
Уявіть стовбур дерева: багато різного трапляється, але коріння міцно тримається за землю. Мій стовбур — це триматися за життя і святкувати його. Попри все — попри те, що людина вбиває людину, чинить насильство, поневолює. Головне, що мене тримає, — це збереження життя, закоханість у кожен його вияв. А це точно не абстракція.
— Ви говорили про авторство життя — і це є місією нашої Фундації. Як ви відчуваєте це поняття як художниця?
Раніше суспільство керувалося релігійними й моральними правилами: щось вважали нормою, а все, що не вписувалось, викреслювали, ставили поза межі норми. Ми всі були ніби підстрижені під один стандарт. Тепер ми розуміємо, що таке суспільство може погано функціонувати чи навіть не вижити, а увагу треба приділяти кожній людині індивідуально. Такого тріумфу індивідуальності не було ніколи, і в цьому є і плюси, і мінуси. Тому зараз важливо віднайти мову, завдяки якій ми будемо одне одного розуміти, чути й підтримувати. Оце для мене і є авторство життя.
— А мистецтво може в цьому допомогти? І якщо так, то яким чином?
Мистецтво — це мова, яка не потребує перекладу. Його можна пояснювати, критикувати, додавати деталі, але саме мистецтво — поза сталими нормами. Його не можна взяти в руки й утримати.
Багато можновладців намагалися мистецтвом керувати — католицька церква, Радянський Союз, — і зараз теж намагаються керувати сучасним мистецтвом. Але це завжди буде ілюзія: мистецтво ховається за власну мову, щоб його не можна було приборкати, як конячку. Тому так, воно може підсилювати суб’єктність людини, її авторство — навіть якщо саме цього не прагне, воно не може не відображати того, що з нами відбувається. У цьому й полягає його роль — допомогти зрозуміти себе.
— Ви говорили про авторство життя — і це є місією нашої Фундації. Як ви відчуваєте це поняття як художниця?
Раніше суспільство керувалося релігійними й моральними правилами: щось вважали нормою, а все, що не вписувалось, викреслювали, ставили поза межі норми. Ми всі були ніби підстрижені під один стандарт. Тепер ми розуміємо, що таке суспільство може погано функціонувати чи навіть не вижити, а увагу треба приділяти кожній людині індивідуально. Такого тріумфу індивідуальності не було ніколи, і в цьому є і плюси, і мінуси. Тому зараз важливо віднайти мову, завдяки якій ми будемо одне одного розуміти, чути й підтримувати. Оце для мене і є авторство життя.
— А мистецтво може в цьому допомогти? І якщо так, то яким чином?
Мистецтво — це мова, яка не потребує перекладу. Його можна пояснювати, критикувати, додавати деталі, але саме мистецтво — поза сталими нормами. Його не можна взяти в руки й утримати.
Багато можновладців намагалися мистецтвом керувати — католицька церква, Радянський Союз, — і зараз теж намагаються керувати сучасним мистецтвом. Але це завжди буде ілюзія: мистецтво ховається за власну мову, щоб його не можна було приборкати, як конячку. Тому так, воно може підсилювати суб’єктність людини, її авторство — навіть якщо саме цього не прагне, воно не може не відображати того, що з нами відбувається. У цьому й полягає його роль — допомогти зрозуміти себе.
— Що означає зрозуміти себе через мистецтво?
Мистецтво має багато функцій. Воно може бути сонцем, за яким ідуть люди, може передавати сенси, які спершу годі сформулювати словами — їх тільки відчуваєш. Зараз відбувається переформатування мистецтва: старі сенси вже не працюють, і людині потрібно знайти щось нове. Митці тонше відчувають, як і справжні філософи, які не можуть не бути філософами, — це інше мислення.
Іноді художника закидають камінням просто тому, що не розуміють, — а він іде попереду, гостро відчуваючи сьогодення. І може виразити все метафорично, через образи. За художниками часто підтягуються інші, і разом вони формують той великий вітрильник, на якому ми всі попливемо. Бути в авангарді важко: попереду немає нікого, на кого спертися. Ти іноді можеш бути єдиною людиною, яка вірить у себе. І це вже неабищо.
— Якби вас попросили зараз написати одну картину про Україну, щоб через багато років, дивлячись на неї, можна було зрозуміти, про що ця картина, — якою б вона була?
Для мене моя країна — золотава, вона дає життя, і в ній багато повітря — і в картині, і в самій країні. Я завжди кажу, що кожна моя робота — це молитва й зізнання в коханні своїй країні та цьому життю. Моя робота про Україну була б про повітря, яким хочеться дихати, і про сонце, під яким хочеться жити.
