Ірина Гусюк: «Мені потрібно було знайти український код, який значно глибший, аніж ми собі уявляли»
Ірина Гусюк — художниця, живописиця та викладачка мистецтва. Народилася в місті Володимирі на Волині. Здобула класичну художню освіту в Одесі, має ступінь магістра образотворчого та декоративно-прикладного мистецтва.
Викладала рисунок та живопис студентам і займалася власною художньою практикою.
Персональні виставки художниці відбувалися в музеях України, її роботи експонували на всеукраїнських і міжнародних виставках. Лауреатка й стипендіатка мистецьких програм в Україні та США.
Роботи Ірини Гусюк зберігаються в музейних і приватних колекціях в Україні та за кордоном.
Ірина Гусюк створювала візуальний стиль сайту Фундації Множина. Ми поговорили з нею про реалізм і глибину, про український код без шароварщини, ручну роботу в часи AI, чесність у мистецтві й про те, що означає бути авторкою свого життя у творчості.
— Ірино, як би ти описала свій художній стиль?
Мені близький реалізм, але я сприймаю його не як стиль, а радше як техніку, як мову, якою можна говорити про складні речі.
Реалістичний живопис для мене — це інструмент. Я пишу фігури, обличчя, жести досить реалістично, але простір навколо них не обов’язково підкоряється законам реального світу. Він може бути символічним, умовним, магічним чи навіть абсурдним.
Мені дуже імпонують роботи Рене Маґрітта, одного з найвідоміших європейських художників ХХ століття: його зображення реалістичні, але простір та ідеї — абсурдні, багатошарові, неочевидні з першого погляду. Або приклад Ендрю Ваєта, одного з найвидатніших американських реалістів минулого століття: його живопис реалістичний, простір зрозумілий, ідея здається простою, але під час глибшого занурення відкриваються другі й треті смисли.
Саме ця багатошаровість і заворожує. Такого рівня мистецтва я прагну: щоб реалістична форма відкривала шлях до складних, багатозначних ідей.
— Як ти зазвичай працюєш з ідеями? З чого починаєш?
Дуже часто мене може захопити якась деталь. Саме вона стає поштовхом до створення картини. Іноді я йду від цієї деталі, швидко роблю роботу, яка виходить красивою та ефектною, і людям вона справді подобається. Але, чесно кажучи, за такими роботами іноді немає нічого, крім самої краси та цієї деталі.
Зовсім інша річ, коли я занурююся в тему. Це процес пошуку: я читаю, дивлюся, досліджую, слухаю історії. Тоді робота часто перероджується у щось зовсім інше, набуває нових сенсів.
Але досліджувати непросто: це вимагає щоденної дисципліни й зусиль. Натомість завжди є спокуса зробити щось швидке, ефектне й красиве. Мені доводиться буквально змушувати себе занурюватися глибше, бо я знаю, наскільки вагомим може бути результат такого процесу. Саме ця глибина й багатошаровість роблять роботу справжньою.
— Як ти заглиблювалась у філософію та місію Фундації Множина?
Для мене було важливо знайти український код. Але не поверховий та очевидний — я прагнула відшукати глибинний код. Мене цікавило не декоративне українське, а те, що йде від візантійської традиції, від Софії Київської, від моменту, коли наші образи лише формувалися. Коли це вже не лише Візантія, а щось своє, перетворене: інші обличчя, інші очі, інша подача — чистіша, сумніша, глибша.
Зараз я розумію, чому сприймаю Україну саме крізь цей образ. У селі Зимне, біля Володимира, де я народилася й виросла, є ротонда, куди приїздив князь Володимир. Україну я зчитую саме крізь ці сакральні образи, а не, наприклад, крізь постать козака. Для мене було принципово не скотитися в шароварщину. Хотілося знайти код, який лежить дуже далеко, у глибині, вертикально.
Множину я відчуваю саме так. Це не горизонталь, а глибочінь. За мною стоять мої предки. Я зараз тут, але за спиною — сотні поколінь, століття історії. І для мене Множина — це глибинний пласт, який формує мою точку опори.
— Що було найскладнішим у цій роботі?
Найважче було зберегти власну оптику й водночас врахувати побажання замовників. З одного боку, я прагнула зробити чесну роботу. З іншого — хотіла, щоб вона сподобалася. І саме тут починався найбільший внутрішній торг.
Коли працюєш із людьми, які замовляють, у кожного є своє уявлення про те, яким має бути результат. І потрібно знайти спосіб, щоб вони його прийняли. Але цей торг дуже легко може повернути тебе в бік «попси» — до речей, які зрозумілі більшій кількості людей, але втрачають глибину.
Коли я знайшла перший образ, відчула: ось він, саме те! І навіть якщо мою роботу не розмістять на сайті, мені не буде соромно, тому що вона зроблена чесно. Але, звісно, мені було б боляче, якби не обрали те, що я створила. На щастя, мої роботи обрали.
— Що для тебе означає працювати вручну, перед тим як переносити роботу в цифровий формат?
Насправді не має великого значення, працюєш ти фарбами чи на планшеті. Якщо ти береш інструмент — олівець, пензель чи стилус, — це все одно ручна робота. Лише тоді, коли втручається штучний інтелект, праця припиняє бути ручною.
Коли я навчалася, у нас не було ні планшетів, ні AI. Ескізи доводилося робити виключно вручну, до однієї картини могло бути щонайменше 50 ескізів. Це займало величезну кількість часу.
Зараз я можу створити фігуру на планшеті, розмістити її на різних фонах, швидко перевірити варіанти, а потім перенести на папір і працювати так, щоб з’явився живий мазок. Мені вже не потрібно починати все з нуля на папері.
Тому для мене ручна робота — це не лише традиційні матеріали. Це завжди робота людини: її руки́, ока, досвіду, рішень. Планшет теж може бути інструментом ручної роботи, коли ним користується художник.
— Ми зараз спостерігаємо, як у часи AI знову стає цінним те, що зробила людина, навіть якщо воно не ідеальне. Точніше, саме неідеальність показує, що це створила не бездушна машина, а людина, яка може помилятися. Які в тебе думки щодо цього, як у художниці?
Я люблю AI. Обожнюю його, чесно. Бо саме завдяки ньому бачу, наскільки відрізняюся.
Штучний інтелект завжди пропонує стандартні варіанти — солодкі, але пластикові, інстаграмні. Я з ним сперечаюся: «Ні, це неможливо, давай щось із нервом». AI допомагає мені побачити, що вже стало стандартом, що є легким і досяжним. І завдяки цьому я відчуваю власну цінність, бо те, що є в моїй голові, сильніше.
Я думаю, що сьогодні починають цінувати не просто те, що зроблено руками. Цінують справжнє — те, де є глибина. Багато людей створюють красиві картинки, але, якщо в них немає глибини, AI її не додасть. А якщо є глибина, яку АІ не здатен відтворити, то саме в цьому і полягає цінність роботи.
Часто ця глибина виявляється в недосконалості, кострубатості, неідеальності. І саме така робота стає найціннішою. Це нагадує історію з фотографією. Коли вона з’явилася, ідеально намальований портрет перестав бути потрібним. Людину можна було зобразити швидко й точно. Але портретисти залишилися. Ті, які могли передати глибину. Так само й зараз. Ера АІ може стати золотим періодом для справжніх художників, бо цінуватимуть тих, хто дивиться глибше.
— Основна ідея, місія Фундації Множина — авторство життя, суб’єктність. Що для тебе означає бути авторкою свого життя у творчості?
Для мене це про проявленість. Про те, щоб не зрадити себе. Іноді я відчуваю, що роблю щось 50 на 50: трохи нашим, трохи вашим. Є потреба заробляти, йти на компроміси, торгуватися із собою. Але водночас я дивлюся на людей, які проявлені — можливо, не на всі 100 відсотків, а на 80, наприклад, — і їхнє мистецтво сильне. І тоді думаю: у них вистачило сили бути собою! Це мене надихає, і водночас з’являється злість — не на них, а на себе.
Це здорова злість, яка не про заздрість, а про захоплення й мотивацію. Я теж хочу проявитися, бути авторкою свого життя у творчості. А це насамперед про те, щоб приймати себе, не зраджувати себе, проявлятися на повну силу так, щоб мені не було соромно перед собою.
— Мистецтво для тебе — це завжди робота із собою?
Так! Тільки із собою. Неможливо просто вигадати глибину чи придумати любов і вставити їх у картину. Це завжди процес внутрішньої роботи. Якщо ти працюєш із собою, це відчувається у твоїй творчості. Якщо ні, картини залишаються порожніми.
Я бачила багато порожніх робіт. Вони можуть бути майстерні, красиві, технічно правильні. Але якщо там немає внутрішнього змісту, то там нічого немає. У візуальне мистецтво, літературу, театр ми приходимо не по правильну техніку. Ми шукаємо інсайти, сенси, відкриття. Бо саме вони змінюють нас, відкривають нові горизонти, дають відчуття життя. Інакше навіщо взагалі творчість? Якщо немає глибини — немає мистецтва.